Ортостатичний колапс
Олексій Кучанський
23rd February 2021
Можна скільки завгодно сперечатись про те, чи був розпад Радянського Союзу закономірним або чиєюсь помилкою, чи був він завчасним або ж поступовим, але без сумніву можна стверджувати ось що: станом на 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада УРСР затвердила Акт проголошення незалежної України, ще нічого не було готовим. Як вдало колись зауважила дослідниця радянських інформаційних інфраструктур Світлана Матвієнко поспішно проголошені “пост-” часто приховують за собою небажані “транс-”: як людина, народжена в незалежній Україні, я належу до покоління, що виросло у цьому “транс-” - між Радянським Союзом та Україною, яка ще не з’явилась.
Вже майже третину століття уламки Союзу та принади нового глобалізованого світу ніяк не складаються в потрібну комбінацію. А допоки це так, це дивне місце залишається терміналом для, водночас дронів і гіроскутерів, радянського громадського транспорту, колись всесоюзних інформаційних та логістичних сполучень, міжнародних кур’єрських мереж та (навколо-)церковних ієротопічних сіток, російських військових та зброї - мультидинамічним пучком явищ різних явищ, часів, місць та рівнів локальності (як, в принципі, і майже будь де), який корумповані державні апарати управління (будьмо відвертими, за страшним словом “корупція” приховується проста неузгодженість рівнів управлінського механізму) не в силах зібрати докупи в єдину національну державу.
Питання про національну ідентичність в такій ситуації здається до смішного абсурдним, але ще більш абсурдним є те, що це питання усе ж постає з нечуваною наполегливістю. Попри те, що неоліберальні режими політичної доместикації прагнуть звести труднощі, з якими люди мають справу сьогодні у зв’язку зі зростанням економічної, політичної, екологічної та світоглядної непевностей до проблеми самопредставлення, ідеологічної репрезентації своєї самості, будь-яка сувенірна фігурка козачка неминуче пробуджує марення інфраструктурного несвідомого своєю гладкою пластиковою текстурою, нагадуючи про власне іноземне походження, про надексплуатацію людей з країн “третього світу”, про булькотіння чорної рідини, з якої роблять пластик, нафтові війни та воєнні технології, врешті-решт, про геологічний час формування цієї нафти, космічні процеси, тощо. Я в жодному разі не хочу відтворювати старомодні твердження про первинність економічних чи тим паче біологічних процесів, навпаки, сьогодні, в добу нематеріальної праці, значно перспективніше помічати мутуальність відносин символів та матеріальних явищ. Мені видається надзвичайно небезпечною редукція значення зображень та художніх висловлювань до простого відображення, відбитку “справжніх” процесів, однак не менш небезпечним є їхнє ігнорування, “витіснення” неоліберальним суб’єктом цього матеріального надлишку, виключення його із поля політичного на користь культуроцентричних фантазій про політику як гру уявлень індивідів та колективів про себе, довільне самовизначення і т. д.
Пошуки ідентичності як такі, як на мене, значно цікавіше розглядати як продуктивні та репродуктивні процеси, аутопоетичну (самовідтворювальну) технологію спільнот. У цьому я слідую думці трансверсального психоаналітика Фелікса Ґваттарі, який на противагу пошуку природи самості, або ж “вбивства” суб’єкта пропонує змінити ракурс обговорення питання та простежити, як колективні та індивідуальні суб’єктивності функціонують у якості самоорганізованих систем, що перебувають у гетерогенезі своїх компонентів. Звичайно, така система, попри тиск афективних подій та нестабільних дискурсивних регламентацій, тяжіє до того, аби бути ідентичною, тобто тотожною самій собі, адже єдність її компонентів - це основа існування у якості системи, але ця самототожність не гарантована за замовчуванням. Вона є продуктом кропіткої турботи про суб’єктивність як крихку, водночас, ментальну та біохімічну екологію, де жоден з цих компонентів не є детермінантою.
“Криза ідентичності” як криза самосвідомості в такому разі може бути розглянута як особливий режим самовідтворення такої екології, де пошук ідентичності - це не вирішення певної проблеми, яка стоїть на перешкоді “нормального” існування, але як такий є режимом аутопоезису, хоч і травматичним. Це не таємниця, що ця криза, пов’язана з проблемами довкілля, прекаризацією праці, інтенсифікацією інформаційних потоків та глобальною кризою національної держави, в українському контексті обтяжена надто стрімким колапсом “світу” радянської людини.
Перш ніж націоналістичні відповіді на цей колапс стали загальним місцем, українському режисеру Віктору Олендеру (1941-2020), колись автору наукового кіно з Київнаукфільму, вдалось оприсутнити цей раптовий вибух непевності у своїх фільмах, відзнятих з 1987 по 1991 рік, у часи культурного розвалу радянської держави. Так, хоча й стрічка 1987 року “В пошуках прибульців” з фрагментами з дивними інтерв’ю з радянськими вченими та відверто здивованою закадровою нарацією ще неначе зберігає віру в небезпідставність світу та шукає втілення просякаючої в повсякденний досвід непевності в слідах присутності іншопланетних істот, за нею слідують два понурі епізоди “Девять років з екстрасенсами” (1989) про містичні явища та зв’язки, все ще екстраординарні, але можливі. Схожою, хоч і значно радикальнішою є ситуація у “Вигнанні бісів” (1991), а у “Війнах чорної та білої магії” (1991) моторошні та загрозливі невизначеність та заплутаність стають наскрізним принципом світобудови.
Фільми утворено дискретними епізодами, кожен з яких розкриває певний містичний сюжет: про досконалу модель людського черепу з гірського кришталю, яка не могла бути створеною інакше ніж прибульцями, про шокуючу процедуру гіпнозу, про чарівницю, яка лікує людей своїм моторошним сміхом, про слину та нігті, які зліплюють з воском. Кадри обірвані, об’єднані майже випадково - складається враження, що цією непроясненістю їхньої послідовності та статичною зйомкою і до жаху повільного темпу сказано значно більше про моторошність та жахливість невимовного “того”, що відбувається насправді.
Цей дрейф уламками сюжетів та образів, органічних асоціацій та конвульсивних станів можливо і не був би таким рішучим, якби не стрімкість колапсу світу, скерованого партією, що стала йому умовою. Саме тому мені здається доречною аналогія з ортостатичним колапсом. Ортостатичний колапс - це запаморочення при раптовій зміні положення тіла, яке виникає через раптове зниження артеріального тиску, коли людина надто різко встає або сідає, а кров не встигає в достатній кількості потрапити у мозок. Цей стан супроводжується потемнінням в очах, а іноді ілюзією дзвеніння. Варто трішки зачекати і чорно-фіолетово-бордова темрява розсмокчеться. Але доти особа перебуває у особливо вразливому стані, не усвідомлюючи, що відбувається навколо неї. Ця темрява і гул віддалено нагадують обмеженість сенсорної інформації, яку отримує особа з довкілля, та знання взагалі, а вразливість, що є їхнім ефектом - про ту вражаючу безпорадність стосовно власних життів, відносно якої людські істоти схильні робити вигляд, що це не так.
Сьогодні ця безпорадність піддана пустому запереченню - саме таким, на мій погляд, є імпульс ініціювання Державою (як низкою інститутів та інтеріоризованими приписами) націоналістичної культурної політики. У випадку, коли національна держава нерідко є лише провідником глобальних ринкових процесів, а актуальний повсякденний досвід сучасної людини, за вдалим виразом Паоло Вірно, - це “життя чужинця (bios xenikos) як звичайний стан”, націоналізм видається політизованим лицемірством. Образ ортостатичного колапсу оприявнює ще й те, що саме зміна траєкторії, відлиття там, де багато туди, де немає, є можливістю розв’язання ситуації: чи не відмова від національного масштабу політичних амбіцій, його реартикуляція, є таким розв’язанням? Якщо це так, то яким має бути цей масштаб? Я залишу це питання відкритим, звернувши увагу лише на те, що як і будь-яка інша аналогія, ця має межі: колапс “світу” минулих поколінь, інфраструктурний колапс сучасності, на відміну від ортостатичного колапсу навряд може пройти сам по собі. Парадоксально, взяття до розрахунку власної безпорадності та моторошності життя є тим, що дає можливість говорити про потребу колективних політичних зусиль, режими суб’єктивності для яких ще лише мусять бути винайденими.
Олексій Кучанський - есеїст, дослідник, автор текстів про кіно та сучасне мистецтво. Народився у Вінниці (Україна). Мешкає у Києві. Публікувався в Prostory, Your Art, Transitory White, Політична Критика, Eastern-European Film Bulletin, Arts of Working Class, Художественный журнал, інші.